Як подолати обставини: про долю переселенців, які зуміли перемогти розгубленість, паніку та апатію

BuroUA: Як подолати обставини: про долю переселенців, які зуміли перемогти розгубленість, паніку та апатію

Кинути улюблений будинок, розпрощатися з рідним містом чи селом, втратити бізнес чи роботу – це трагедія та величезне життєве випробування для кожної людини. Але в Україні палає пожежа страшної війни з віроломним агресором, ведуться найжорстокіші обстріли мирних громадян, і тому тимчасовими внутрішніми переселенцями із зони бойових дій чи з тимчасово окупованих ворогом територій стали понад 1,6 мільйона українців. Понад 250 тисяч таких переселенців знайшли притулок у Дніпропетровській області, у тому числі майже 180 тисяч – у місті Дніпро.

Можна багато розповідати та ілюструвати прикладами те, які найкращі якості продемонстрували мешканці області, органи місцевого самоврядування та громади, обласна військова адміністрація та держава загалом для того, щоб забезпечити тимчасово переміщеним особам житло, соціальну підтримку, можливості для адаптації. Але ми сьогодні хотіли б зробити акцент на іншому – на тому, наскільки важливо тимчасовому переселенцю самому не зламатися, не піддатися апатії та песимізму, зберегти власне обличчя, і не просто виживати, а створювати навколо себе нове життя.

У цьому матеріалі ми розповімо про різних людей. Про представників бізнесу, про бюджетників, про волонтерів – про тих тимчасово переміщених долею мешканців тимчасово окупованих або обстрілюваних територій, які продовжують за нових умов своїми власними руками будувати свою долю. Кожна така історія – це штрих до того, що називається українським характером та життєлюбністю, силою волі та наполегливістю, умінням брати відповідальність на себе.

Бахмутська «Журавля»: «Нове завжди тяжко. Але що ж, струснулися і рушили далі»

Людмила Журавльова разом із сім’єю влітку переїхала на Дніпропетровщину із Бахмутського району Донецької області. Сім’я мала мережу з чотирьох магазинів «Журавля», в яких з 2007 року продавали продукти та господарські товари. Евакуювалися через бойові дії. Виїхали, коли вдома жити стало неможливо.

-Торгувала я до самого серпня, поки там вже не почалися щоденні обстріли, і на сьогоднішній день магазини вже повністю побиті. Ми знайшли будинок у Підгородному, все обладнання, що змогли, зібрали, вивезли, але це зовсім небагато — вивіски, холодильники. І з чотирьох «Журавушків» на Донеччині зробили одну «Журавушку» на Дніпропетровщині. Звичайно, що сказати, важко знову починати все з початку на новому місці. Нове завжди важко. Але що ж, струснулися й пішли далі. Вирішили не сидіти, не сумувати, а працювати. Наші нові покупці вже дізналися про магазин і про те, що у нас є. Ми завжди славилися своїм асортиментом – і крупи, і заморозка, і м’ясо, і риба, і заморожена, і солона, і копчена, – розповідає Людмила.

На роботу в магазин сім’я Журавльових взяла таких самих переселенок, як і вони самі.

-Одна дівчинка з-під Мар’янки, інша із Запоріжжя приїхала. Ми всі знаємо, що це таке бути змушеними бігти з-під обстрілів із власного будинку, – каже Людмила.

Сама Людмила працює за єдиним податком, а її чоловік – на загальній системі оподаткування.

-Ми одразу оформили ліцензію, поставили касові апарати, у нас в асортименті з’явилися підакцизні товари – алкоголь та цигарки. Платимо податки, допомагаємо країні як можемо, – розповідає Людмила.

За її словами, допомогло налагодити поставки в новий магазин те, що колишні чотири відрізнялися за попитом, а значить і по асортименту.

-Я зателефонувала своїм постачальникам, які були на Донеччині, взяла у них контакти по Дніпропетровській області. До речі, багато донецьких постачальників самі сюди перебралися, зокрема, по дитячій групі – і кіндери, і чупа-чупси. Бачать, що ми відкрилися і приїжджають, — каже Людмила.

Звісно, сім’я Журавльових мріє про те, як після війни повернеться на свою малу батьківщину та намагатиметься відновити там свій довоєнний бізнес. А поки що – наближає перемогу, відновивши частину свого бізнесу на Дніпропетровщині, сплачуючи податки до бюджету та створюючи робочі місця.

Двічі переселенка Ганна Горбачова: «У мене є чітке усвідомлення – мені ніхто нічого не винен. Тому – піднялися і пішли займатись справою»

Родина Горбачових вдруге змінює місце проживання. У 2015 році вони були змушені евакуюватися з Горлівки до Торецька, а у 2022 – до Дніпра. Разом із сім’єю «евакуюється» і їхня сімейна справа. Переселенці випікають хліб. Відкрили пекарню у Дніпрі. Щодня готують до півсотні позицій різної випічки. Зокрема, хліб, круасани, печиво, солодкі та солоні пиріжки.

-Ми 8 років у Торецьку прожили. А коли 24 лютого розпочалася велика війна, я одразу почала говорити всім тим людям, з якими спілкувалася в Торецьку, мовляв, хлопці, готуйтеся, виїжджайте. І мені ніхто не вірив, у кожного свій дім, кожен говорив, ну, мовляв, пережили ж 14 рік, коли в липні місто знову стало українським, і життя налагодилося. Думали, що й цього разу обійдеться. А в нас досвід був інший, – розповідає Ганна.

У липні 2015 року сім’я спішно виїхала з Горлівки до Бердянська. Це було необхідно тому, що старший син Горбачових на той момент був працівником української міліції, і на роботу в «ДНР» виходити відмовився категорично. За такими незгодними, розповідає Ганна, «полювали», тому питання їхати, чи ні не стояло. Самій Ганні до Горлівки повернутися довелося. Вона працювала завідувачкою здравпунктів на шахті, і директор закликав усіх повертатися на роботу.

-Тоді, наприкінці листопада Україна, як оголосив прем’єр Яценюк, тимчасово пішла з цих територій, і я вже точно розуміла, що там жити не буду. Незважаючи на купу нерухомості, незважаючи на безліч друзів, незважаючи на те, що батьки відмовлялися виїжджати, – розповідає Ганна.

Один із найпоказовіших моментів несумісності нормальних людей із «ДНР» для Ганни стався у новорічні свята, коли вихователі в дитячому садку спробували вбрати в гімнастерку її 4-річного сина.

-Розумію, що не вихователі такі, а життя таке, але мені це було, м’яко кажучи, зовсім непотрібно. Відразу після Нового року я відправила всіх дітей до Торецька, у січні виїхали самі. А далі постало питання: як жити і що робити. Як медсестра, я була нікому не потрібна. І тоді виникла ідея бізнесу. У мене чудові діти. Середній син усі ці 8 років займався паралельно зі мною розвитком бізнесу. У мене є чітке усвідомлення – мені ніхто нічого не винен. Тому піднялися і пішли займатись справою, – каже Ганна.

Родина Горбачових знайшла у Дніпрі приміщення, вивезли з Торецька все, що змогли вивезти, планують наскільки можна евакуювати залишки торговельного обладнання. І ухвалили нелегке рішення розпочати на новому місці свій старий бізнес.

-Звичайно, для мене дикими здалися тут ціни на оренду комерційної нерухомості, житла. Але залишатися в Торецьку, навіть у плані ведення бізнесу, перестало мати сенс ще у травні. Коли ми приїхали, ми з синами домовилися, що якийсь час вони мені допомагають, а потім я допоможу їм із їхнім бізнесом, – розповідає Ганна.

Плани у родини Горбачових великі. Зрозуміло, що не вистачає коштів, тому стратегія розвитку поки що трохи буксує. Підприємці подавали документи на кілька грантів, але поки що безуспішно.

-Потрібно близько 800 тисяч на обладнання. Це не все обладнання, яке потрібне, але те, з чого можна почати, — каже Ганна. -Я не жаліюсь. Ми не залишаємо спроб, подаватимемо заявки ще.

На роботу Горбачови вирішили брати переселенців.

-Ось зараз вже працює дівчина з Маріуполя. І мені дуже подобається, що коли вона у нас почала працювати, то змогла зняти квартиру, що її дитина тепер має їжу. Думаю, ви розумієте, про що я. І я знаю, що це правильно, бо коли нам у 2015 році була потрібна допомога, її нам надала одна з організацій. Так само ми зараз хочемо надатидопомоги тим, хто цього потребує. Адже навіть якщо ти сім п’ядей на лобі, ти не візьмеш і не зробиш круасан, — каже Ганна. – Я готова вчити. І в людей професія буде нова, і робота буде, і податки будуть.

«Ми відчуваємо допомогу на всіх рівнях»

Швацьке виробництво Дмитра Косілкіна на 30-й день війни переїхало з Лисичанська до Дніпра. Самостійно евакуювалися з-під обстрілів та евакуювали власний бізнес. Зараз шиють військовим одяг, аптечки, сумки, пончо та плитоноски.

-Устаткування ми почали евакуювати перед Великоднем. За перший день розібрали частину обладнання, а другого дня приїхала фура, і ми всі вивезли. Але більшість обладнання залишилася, мені дзвонили і казали, що були прильоти, і мародери постаралися. Думаю, там сумна ситуація. Ну а з тим, що вивезли, почали відновлювати роботу, – розповідає Дмитро.

Спочатку в майстерні була одна швачка Світлана, яка згодом стала начальником виробництва. Вона прийшла до майстерні з великої фабрики, мала величезний професійний досвід та змогла, як каже Дмитро, повністю організувати виробничий потік. На той період асортимент виробництва з дитячого одягу перейшов на військові замовлення.

-Спочатку були запити на аптечки, ми їх шили. Потім запити на футболки. Оскільки ми були волонтерами, то з нами поряд були військові, і вони нам підказували, яку шити амуніцію, як правильно її шити. Потім плитоноски почали шити. А ближче до осені пішли плащіпончо. Ми мали білу тканину, яку ми планували принтувати в дитячі куртки, ми її перепринтували у піксель і почали робити захисні пончо. Зараз у нас у розробці маскувальні халати, і зимовий військовий одяг, – каже Дмитро.

Наприкінці літа майстерня паралельно знову запустила проект із пошиття дитячого одягу.

-Почалося все із продажу старого товару, побачили попит. Потім роздрукували лекала, які у нас були в електронному форматі, і почали шити осінній дитячий одяг. Бачимо, що попит є – відкрили попереднє замовлення на зимовий одяг і почали продавати. Загалом, два напрями паралельно – дитячий одяг та військова амуніція, – каже Дмитро.

З постачанням сировини, за його словами, питання вирішилося швидко, оскільки бізнес працював вісім років, і вже була накатана база постачальників. І навіть ті, хто раніше робив постачання по дитячому одягу, переорієнтувалися і почали возити все для військової амуніції. Питання щодо приміщення теж вирішилися відносно легко.

-Ми звернулися до наших друзів по волонтерській діяльності, і вони влаштували нас на своїй території. Вони дали нам приміщення для виробництва спочатку безкоштовно, адже розуміли, що ми втратили дуже багато. Сказали, мовляв, давайте ви стаєте на ноги, а потім уже платитимете оренду. Ось так ми півроку працювали без оренди, без оплати комуналки та електроенергії, — розповідає Дмитро. – Потім у нас була пряма зустріч із заступником міського голови Дніпра Міллером, і питання щодо приміщення було вирішено. Місцева влада допомагає, всі відкриті. Можна в будь-який момент дзвонити та ставити запитання. І що в їх силах, вони допомагають.

Проблем, звісно, залишається чимало, але ніхто не опускає руки, всі шукають оптимальних варіантів виходу.

-На початок війни у нас був інтернет-магазин, була дилерська мережа у багатьох містах, була крамниця на «Розетка», «Каста» та інших. З війною першими відпали сайти, бо ми вчасно не сплатили оренду за сервери. Закрилися доступи до складських програм, все було знищено. Зараз ми створили Telegram-канал, Instagram-сторінку, почали потроху вирулювати та працювати. Наразі розглядаємо питання створення нового сайту. Але зараз питання енергопостачання найактуальніші для нас, тому поки що фінанси йдуть не на розвиток, а на вирішення поточних питань, — каже Дмитро.

Весь попередній досвід евакуації та відновлення виробництва Дмитра прямо свідчить про те, що всі важкі проблеми та питання буде вирішено.

Лідерство у всьому: від дитячого спорту та круїзного лайнера – до організації евакуації та шелтера

У переселенця з Маріуполя Євгена Тузова була власна спортивна школа зі змішаних єдиноборств. Також працював на круїзному лайнері начальником загону рятувальників. Коли ворог зайшов у місто, став комендантом притулків, де ховалося понад 6 тисяч людей. Виїхав у Дніпро з мамою, собакою та ще десятьма земляками. Евакуювалися на власних авто, які дивом уціліли. Наразі відкрив у Дніпрі шелтер для переселенців, надає їм гуманітарну допомогу.

-Так, був комендантом укриттів у Маріуполі, це вийшло спонтанно. Спочатку хлопці зробили притулок у спортзалі. Потім, коли людей почало прибувати все більше, відкрили підвал під кінотеатром за 20-30 метрів від спортзалу. Потім став затребуваним підвал торгового технікуму, він через дорогу за сімдесят метрів. Ось до 16 березня ми знаходилися на цьому острівці надії. Це заслуга дуже великої кількості людей, – каже Євген.

Коли бойові дії підійшли впритул, Євген зібрав друзів і вони виїхали разом з Маріуполя.

-Спочатку вирушили в одне з прибережних сіл біля Ялти (селище в Донецькій області. – Ред.), провели там кілька днів у неопалюваному будинку у наших знайомих. Було холодно, закрилися ми всі в одній кімнаті, і отак спина до спини спали, щоби тепло було. А за кілька днів рушили далі, — згадує Євген.

Через те, що не встигли до ночі на блокпост у Василівці, а після через поломку машини довелося на кілька днів затриматися в Токмаку.

-Там були чудові люди, вони розміщували всіх, хто приїжджав. У церкві розміщували, у дитячому садку. Відмінний колектив був у дитячому садку! Під Василівкою, де міст висаджений у повітря, ми ще й під обстріл потрапили. Повсякденна така історія для нас, для маріупольських, – каже Євген.

Діставшись Дніпра, Євген спочатку відчув себе чужим у чужому місті. Хоча знайомі, звісно, знайшлися.

-Будинок мені надав мій товариш, а виїхало зі мною 10 людей, і ось ми всі разом живемо, – розповідає Євген. – Невдовзі я познайомився з представником єврейської громади Йозефом. Домовилися, що на другому поверсі, де у них була спортзала та актова зала, ми зробимо шелтер. Я купив матраци, потім ми купили розкладачки, пральну машинку. Влітку зробили літній душ на задньому дворику. І туди почали приїжджати переселенці. Деяким жінкам і дітям я допомагав виїхати за кордон через своїх друзів, там цілий ланцюжок працював. На сьогоднішній день у шелтері знаходяться 27 людей.

Влітку спільно з маріупольцем Дмитром Степновим, президентом федерації веслування на ялах, Євген організував на Монастирському острові в Дніпрі літній табір для дітей переселенців. Локація виникла не випадково, на острові Дмитро упорядковує водноспортивну базу «Машинобудівник».

-Діти зранку приїжджали, і весь день були там. Волонтери із різних організацій приїжджали, привозили харчування. 31 серпня ми провели останній день нашого табору, бо похолодало. Водночас, протягом усього цього часу до вересня ми роздавали продуктові набори для переселенців у Дніпрі, доки була така можливість. Охоплювали 200-300 сімей, – каже Євген.

Всі ці місяці, раз на два тижні Євген із друзями та волонтерами здійснював гуманітарні виїзди до Донецької області – до Карпівки, Слов’янська, Донецького тощо.

-Я та Анастасія Купчинська – ми найперші з волонтерів заїхали до Ізюму на другий день після деокупації. Я зі своїм другом із Бельгії, він режисер-документаліст, були одними з перших, хто був у Лимані. На херсонському напрямі – Павлівка, Снігурівка, це була моя перша моя поїздка туди на другий чи третій день після того, як Херсона було звільнено, – розповідає Євген.

І таких прикладів доставки гуманітарної допомоги до звільнених регіонів досить багато. А 2 листопада Євген Тузов взяв участь у турі «Я Маріуполь, я Азовсталь», який пройшов європейськими столицями.

-Це були Варшава, Краків, Гданськ, Берлін, Париж, Брюссель… Ми показували фільм «Маріуполь. Хроніки пекла». З усіх, хто був у турі, я був єдиним, хто був у Маріуполі під час усіх цих бойових дій. До того ж я говорю англійською. Тому після фільму, де я теж знімався, я наживо розповідав про ці події. У них у Європі саме на той момент починалася хвиля паніки щодо того, що на 15-25 євроцентів зросла ціна на газ. А тут ми їм показуємо, що їх «погано» може бути зовсім і не так вже й погано, дивлячись з чим порівнювати, – каже Євген.

Одним із результатів цього туру можна вважати те, що на зв’язок з учасниками програми вийшов відомий у Фінляндії медіа-бізнесмен.

-У нас у Бахмуті маріупольське ТРО стоїть, і вони дуже просили «швидку допомогу». І ось цей бізнесмен купив «швидку допомогу», передав нам, і ми її відправили під Бахмут нашим військовослужбовцям. Це було 4 листопада, – розповідає Євген.

На особистий бізнес чи роботу, за словами Євгена, він не має часу.

-Я нічого не потребую, жити є де, їсти є що. Я розумію, що піти мені зараз у Дніпрі на роботу, скажімо, тренером… Чесно зізнаюся – час краще витрачати на те, чим я зараз займаюся. Тим людям, які не були у цій ситуації, їм це дуже важко уявити. І коли кажуть «я вас дуже розумію», то я розумію, що людина мимоволі говорить неправду. Я бачив, як людина віддавала 15-грамовий золотий браслетик за 10 літрів солярки. Бачив, як у Маріуполі ВАЗ-2106 поміняли на 2 банки дитячої суміші, коли у жінки зникло молоко. Це так, двома словами, щоб ви мене зрозуміли. Зараз моє завдання зробити так, щоб допомогти легше пережити зиму якомога більшій кількості людей, – каже Євген.

Знайти себе у допомозі людям

Тетяна Квітко – переселенка з Кремінної, до Перещепинської громади переїхала кілька місяців тому із сім’єю та двома собаками, практично без речей, з одним рюкзаком. У рідному місті Тетяна працювала бібліотекарем, зараз веде в Перещепино курси комп’ютерної грамотності для людей, старших за 60 років.

-Коли у 2014 році почалася війна, я працювала завідувачкою бібліотеки. Тоді до нас у Кремінну приїжджали переселенці з Луганська, мешкали у нас. Ми для переселенців збирали продукти харчування, одяг. А ще організували у бібліотеці, у нашому інформаційно-ресурсному центрі курси комп’ютерної грамотності. Щоб люди вміли вибирати інформацію, знали, як їй ділитися. У центрі було п’ять комп’ютерів, люди ходили до нас двічі на тиждень, – згадує Тетяна.

У Перещепино, каже Тетяна, їх зустріли дуже добре, із теплом та турботою. А потім запропонували допомогу у працевлаштуванні.

-Що вмію, питають мене. За фахом бібліотекар, відповідаю. Закінчила магістратуру харківської Академії культури. Останнім часом працювала у луганському військовому ліцеї, який переїхав із Луганська до Кремінної у 2014 році. Трохи сумую за тим життям, за ліцеїстами… – розповідає Тетяна. — Була у вашій бібліотеці, кажу. Знаю, що там пройшла реорганізація, що у вас нема бібліотекарів, можу впорядковувати архівну справу. Я впорядковувала архів військового ліцею і короткочасного зберігання, і довготривалого, постійного зберігання. Я все знаю, у мене є все, можу написати номенклатуру. Потім розповіла про курси комп’ютерної письменності, і це їх зацікавило.

Як з’ясувалося, у Перещепино є відповідний центр, туди інколи приїжджають із семінарами. Тетяні запропонували організувати курси на постійній основі.

-Я запропонувала заняття двічі на тиждень по годині. Але за підсумками виходить по 2 години. 13 осіб на перше заняття прийшло, на друге – вже 19 осіб. Хотіло більше, але у нас лише 3 комп’ютери плюс один мій ноутбук. А мені важливо, щоб кожен узяв у руку комп’ютерну мишку та самостійно зробив те, про що я розповідаю, – каже Тетяна. 

Комп’ютерні курси були заявлені для віку «60 плюс», але на них приходять і молодші учні. Їх навчають всьому – від нюансів використання Приват24 та Дії до знань про те, як завантажувати картинки та шукати вітальні вірші у Google.

-Розповідала слухачам, як нещодавно до Новомосковська заїхала на заправку, попила чай, потім натиснула номер чаю в каталозі та відсканувала Qr-код. Мене запитують, а що, мовляв, просто не можна було попити чай? Ми йдемо в ногу з часом, говорю їм, – розповідає, посміхаючись, Тетяна. — Ще розповідала їм історію про те, як у мене в прямому розумінні зламалася банківська карта, коли я була дуже далеко від дому, і як я за допомогою Приват24 знімала гроші у банкоматі. Навчила цьому та своїх слухачів. Розповідала і показувала, як оформляти замовлення через сайти, розплачуючись одразу онлайн, і багато чого іншого.

На заняття до Тетяни ходять дві групи. Деякі слухачі відвідують лекції двічі.

-Подобається людям, цікаво їм. Іноді буває заняття закінчилися, виходжу з центру, щоб додому йти, а «студенти» на мене чекають на ганку, питання додаткові задають, — розповідає Тетяна. — Багато запитують про функції телефонів.

Випускники першої черги курсів отримали відповідний сертифікат. А Тетяна Квітко здобула від Перещепинського міського голови грамоту за свою роботу.

Ми сподіваємося, що ці різні за масштабами та змістом історії про людей, яких війна тимчасово позбавила рідного дому, допоможуть кожному переселенцю знайти своє місце у цьому непростому, але дуже насиченому житті. Життіна війні.



Заголовне фото – ДніпроОДА

Рейтинг материала «Як подолати обставини: про долю переселенців, які зуміли перемогти розгубленість, паніку та апатію» от автора БюроUA - 4.9
Читайте также:

Комментарии Facebook

Поделитесь своим мнением

2023 © БюроUA ǀ Все права защищены · Архив · При использовании материалов ссылка на сайт обязательна ·   Войти  · Дизайн IWORKS | Поддержка PAGEUP