«Можеш допомогти – допоможи». У Дніпрі підприємство Українського товариства сліпих стало домом для тисяч переселенців

BuroUA: «Можеш допомогти – допоможи». У Дніпрі підприємство Українського товариства сліпих стало домом для тисяч переселенців

Сьогодні, в умовах широкомасштабної війни, кожен з українців має свій особистий фронт. Бійці ЗСУ, Нацгвардії, Тероборони зі зброєю у руках захищають Україну на передовій. Медики рятують поранених у реанімаціях. А прості жителі в міру сил і можливостей допомагають армії та тилу: одні волонтерять, збираючи та доставляючи гуманітарну допомогу бійцям та вимушеним переселенцям, інші забезпечують тих, хто потребує житла та їжі. При цьому осторонь не залишаються навіть ті верстви суспільства, які у мирний час самі потребували соціального захисту та підтримки. Наприклад, люди з інвалідністю по зору з Українського товариства сліпих перетворили своє Дніпровське навчально-виробниче підприємство на переселенський центр для величезної кількості рятуючихся від обстрілів жителів східних регіонів України.

***

Про соціальні та фінансові проблеми Дніпровського УВП УТОС БюроUA докладно розповідало два роки тому у статті «Без права на працю та соціальну реабілітацію. …». Але це були мирні часи, сьогодні змінилося геть усе. Незважаючи на всі фінансові труднощі, існування розбіжностей УТОСу з Мінсоцполітики та профільним комітетом ВРУ, з початком війни керівництво та колектив підприємства вирішили зробити свій внесок у перемогу над ворогом. Тут знайшли ресурси, сили, всі мислимі та немислимі можливості для того, щоб відкрити на базі підприємства Центр прийому для вимушених переселенців з регіонів, де ведуться бойові дії.

-Так, грошей нам не вистачає, підприємство поки що не має стабільних замовлень, тендери щодо нашої профільної продукції не проводяться. Але й зупинятися у своїй роботі з прийому переселенців ми не плануємо, працюватимемо до останньої людини, яка потребує нашої допомоги. Зараз, у воєнний час, який принцип найвірніший? Можеш допомогти – допоможи! – каже директор Дніпровського УВП УТОС Сергій Кіт.

Буквально після перших обстрілів мирних міст 24 лютого Сергію Кіту зателефонував друг із Харкова і попросив дати притулок переселенцям.

-Приїхало 26 людей. Ми виділили для них поверх в адміністративній будівлі, який якраз кілька років тому капітально відремонтували та обладнали як клубне приміщення. Включили опалення, хоча до цього дня на опаленні економили через мізерність ресурсів. Забрали з нашої турбази УТОС ліжка, матраци, постільну білизну, мікрохвильові печі, постаралися створити якісні умови для переселенців, – каже Сергій Кіт. – А вже наступного дня запрацювало «сарафанне радіо», і до нас почали надходити дзвінки відінших переселенців. «Можна до вас?». Звичайно, кажемо, приїжджайте. Ось так, буквально за один день, ми стали центром допомоги для мешканців українських регіонів, що потрапили в біду.

У середньому щодня в центрі знаходяться 70-80 переселенців, але в окремі дні їх кількість сягає 90 осіб. І кожного з них зустрічають, розміщують, створюють для нього зручні та комфортні умови.

-Географія переселенців велика. Приїжджають до нас із Волновахи, Сєверодонецька, Рубіжного, Маріуполя, Покровська, Краматорська, Бахмута, Харкова, Ізюма, районів Запорізької області та багатьох інших міст. До нас їдуть молоді та люди у віці, люди з інвалідністю та без. Ми приймаємо всіх, у тому числі, і з домашніми тваринами, – розповідає Сергій Кіт. – Ротація постійна, одні приїжджають, інші їдуть. Хтось знаходить роботу та житло у Дніпрі, хтось їде далі на Захід України чи за кордон.

Для переселенців було обладнано повноцінну кухню, з плитами, столами, холодильниками.

-Раз на день волонтери привозять свіжу, гарячу їжу. А решту часу люди можуть самі готувати собі їжу на кухні. Ми купуємо для них вермішель, крупи, овочі, – розповідає Сергій Кіт. – Плюс у них окремий душ із гарячою водою, обладнана пральня із пральними машинками-автоматами. Намагаємося створити комфорт усіма можливими способами. І не лише на побутовому рівні. Наприклад, допомагаємо з оформленням довідок замість втрачених документів. Щодня навідуюсь до наших гостей, питаю, що й кому потрібно.

Волонтери, контакти з якими підприємство налагодило ще у перші дні війни, забезпечують переселенців одягом, засобами особистої гігієни, привозять на підприємство матраци, ковдри, постільна білизна.

До речі, на підприємстві є і місткий підвал, який повноцінно виконує функції бомбосховища, і куди люди можуть спускатися під час частих повітряних тривог.

***

Одним із координаторів притулку для переселенців стала Оксана Дарових, яка у мирному житті працює керівником підприємства УТОС у Бахмуті.

-Нам і раніше у Бахмуті, за два кроки від так званої «ДНР», було неспокійно. Коли ж почалася війна, і мені запропонували переїхати до Дніпра на підприємство УТОС, я, не довго думаючи, погодилася. Переїхали разом із сином. Чоловік залишився у Бахмуті, взяв на себе всю турботу про наше підприємство, – розповідає Оксана. – Після приїзду я зголосилася виконувати функції координатора. Хотілося бути корисною. І людям комфортно, адже я постійно поруч. Кому лікаря викликати, кому щось ще знадобиться.

Сотні переселенців, десятки сімей пройшли через центр. В усіх своя історія, своя трагедія.

-Всі діляться наболілим, згадують деталі… Багато страшного розповідають. Пам’ятаю, із Волновахи родина була. Кажуть, російський танк просто розгортався та починав стріляти по житлових будинках. Варвари, одним словом, – згадує Оксана. — Дуже багато переселенців із маленькими дітьми. Два тижні жила подружня пара з Харкова, і з ними четверо дітей, двоє – зовсім крихітки. Сувора доля випала нашим дітям.

Ми поспілкувалися з кількома переселенцями, які мешкають на підприємстві УТОС.

Олена приїхала до Дніпра із Селидового Донецької області. У дівчини інвалідність першої групи за зором.

-Я жила самотньо. Квартира на 9-му поверсі. Ліфти в нашому місті ще з 90-х працюютьпогано, багато які з них в аварійному стані. Почнуть стріляти, а я навіть із квартири не зможу вибратися… Воду у нас давно щогодини давали. Вранці до 11, увечері – з 19 до 22:30. А під час війни ще й очищати та хлорувати перестали. У водоканалі сказали: грошей більше немає, купуйте, мовляв, воду у магазині, – розповідає дівчина. — З продуктами сильні перебої розпочалися, хоча раніше Селидово саме було містом, куди їхали переселенці, наприклад, із Волновахи.

Разом із Оленою приїхав її знайомий з організації УТОС Василь. Йому 60, він теж незрячий.

-Жив на іншому кінці міста, у квартирі на 1 поверсі, що так само, як і у випадку з 9 поверхом, небезпечно у разі серйозного обстрілу, – каже Олена. – І коли почалися випадки «прильотів» по залізничним коліям, ми вирішили більше не роздумувати, а збиратися і їхати потягом, поки така можливість ще є. До того ж, для людей з інвалідністю будь-яке переміщення складне, тому зволікати нам було не можна.

Розуміння, як бути далі, каже Олена, у них наразі немає.

-У Дніпрі добре, але логіка підказує нам, що треба їхати далі, – міркує дівчина. – Думаємо про те, щоби їхати за кордон через західну частину країни.

Сергій та його рідні поїхали з Ізюма 10 березня.

-Мати Валентина Семенівна, 80 років. Дружина Валентина Миколаївна, 56 років. Мені 60 років, — представляє свою сім’ю і представляється сам Сергій. – У підвалі ми сиділи два тижні. Потім піднялися до себе в квартиру, оглянули свої запаси, зрозуміли, що їх залишилося на те, щоб один раз суп зварити, і пішли збирати речі. Зібралися поспіхом, все покидали в машину та виїхали. Нам пощастило – саме затишшя видалося. Мости були підірвані, довелося дуже довго петляти…

Їхати до Дніпра до УТОСівців Сергію порадили друзі з Ізюма.

-Тут добре, спокійно, – каже Сергій. — Що ж творилося в Ізюмі, гадаю, ви знаєте. Інформації в Інтернеті достатньо. Людей дуже багато побило… По місту мертвих пітьма лежала. Ніхто їх тоді не прибирав, адже обстріли не припинялися…

Зі свого міста – Попасна Луганської області – дивом і дуже вчасно вирвався і Олександр.

-Загарбники впритул стріляли по заводу, по депо. Після взялися за будинки. Спочатку танками закатали приватний сектор, а потім почали стріляти по багатоповерхівкам, — каже Олександр. — Нічого живого не лишилося. Газу, світла немає. Води, їжі – також. Люди всі сиділи у підвалах. Зв’язку не було.

В Попасній залишились мати та сестра Олександра. 

Я сподіваюся, що вони живі. Не знаю, як знайти їх… – каже чоловік. – Приїхали сім автобусів. Потім – обстріл. Шість автобусів залишилися із розстріляними людьми всередині. Той, у який я сів, встиг вискочити. Добирався пересадками. У Дніпрі на вокзалі військові порадили сюди їхати. Ось я й приїхав… Куди далі – не знаю. Ні вдома, ні роботи, нічого.

Євгену 58 років. Разом із ним 15-річний син Роман. Вони вибралися з Харкова 6 березня.

-24 лютого ми з сином прокинулися від того, що в нашій квартирі забренчали шибки. Перші обстріли, – згадує Євген. – Два дні ми були вдома. Стріляли з боку Вовчанська, і до нас не прилітало. А ось потім почали стріляти з боку Липців. 26 лютого наш район був обстріляний капітально. Скрізь були вирви, одна була прямо біля входу до АТБ. Поруч із нами у двох будинках вилетіли шибки, були обвалені під’їзди.

Наступний сильний обстріл району відбувся 3 березня.

-На відстані 30 метрів від нашого будинку стоїть нова багатоповерхівка. Потрапили по ній, а відчувалося так, ніби стріляють по нашому будинку. Ми вискочили та побігли до підвалу, – розповідає Євген. — Коли все стихло, вибралися назовні. Але дарма. Знову почали стріляти. Ми впали на землю, і лежали так, поки знову не стало тихо. Піднялися, і побачили палаючі машини вздовж під’їздів. Снаряди потрапили поряд зі школою, поряд із сусідніми будинками та одразу за нашим будинком. Суцільні вирви та руйнування були навколо.

Євген хоче залишитися у Дніпрі. Знайти роботу та житло.

***

Крім першого клубного приміщення, кабінетів та побутівок для переселенців, площею близько 480 квадратних метрів, сьогодні на підприємстві у стадії завершення ремонту знаходяться ще два приміщення, площею 250 кв. метрів. Все це робиться за рахунок самого підприємства та залучених коштів бізнес-партнерів УПП. Але грошей підприємства УТОС катастрофічно не вистачає.

Відповідно до чинного законодавства вже воєнного часу, юрособам, які організовують прийом та проживання вимушених переселенців, покладено компенсацію витрат на комунальні послуги. Ця норма міститься у постанові КМУ № 261 від 11.03.2022.

Також існує механізм надання компенсації витрат, пов’язаних з безоплатним тимчасовим розміщенням внутрішньо переміщених осіб, фізособам-громадянам України. Ця норма міститься у постанові КМУ №333 від 19.03.2022. 

– На жаль, ця абсолютно правильна норма стосується виключно суб’єктів державної, комунальної власності, а також закладів освіти приватної форми власності. Автори цієї постанови зовсім забули про громадські організації, хоча в Українському суспільстві існує розгалужена інфраструктура медико-соціальної реабілітації людей з інвалідністю по зору. І багато регіональних організацій УТОС, багато наших підприємств у міру сил і можливостей теж намагаються приймати вимушених переселенців та надавати іншу посильну допомогу. Але всі наші підприємства та реабілітаційні центри законною пільгою Кабміну не охоплено. Така ось вийшла несправедливість. Та й взагалі, з нинішнього бюджетного року вся наша соціальна інфраструктура опинилася поза межами бюджетної підтримки держави, це вперше за всі роки незалежної України. Саме про це ми сперечаємось із профільним комітетом ВРУ та керівництвом Мінсоцполітики. Нічого, війна закінчиться, доспорімо. І я сподіваюся, здоровий глузд і принципи соціальної справедливості переможуть. А поки йдуть бойові дії, ми всупереч усім фінансовим та організаційним проблемам робитимемо те, що робимо – приймати біженців та допомагати людям, — каже Сергій Кіт. – Хоча, звичайно, якщо про УТОС та інші громадські організації України у постанові Кабміну згадають, ми подамо документи на компенсацію. Це будемо невеликою, але все ж таки підмогою для підприємств та реабілітаційних центрів УТОС, які теж роблять свій посильний внесок у нашу спільну перемогу.

Сьогодні, каже Сергій Кіт, на підприємстві раді будь-якій допомозі та готові до співпраці.

-Ми відкриті до діалогу. Якщо хочете взяти участь у створенні найкращих умов життя для переселенців, приходьте, – запрошує керівник Дніпровського УВП УТОС Сергій Васильович Кіт. — Це не обов’язково фінансова допомога. Можливо, ви можете допомогти в пошуках житла і роботи для тих, хто тимчасово живе у нас. Можливо, ви надаєте якісь потрібні для переселенців соціальні послуги. Варіантів співпраці безліч. Головне – бажання допомогти та розуміння того, наскільки важливо сьогодні всім нам об’єднувати зусилля. І ми вдячні всім тим людям, організаціям, фондам, які вже співпрацюють із нами і тим самим допомагають людям у біді. Також ми звертаємось до всіх владних структур із проханням допомогти підприємствам УТОС в умовах воєнного часу в отриманні держзамовлень на нашу продукцію.

Рейтинг материала ««Можеш допомогти – допоможи». У Дніпрі підприємство Українського товариства сліпих стало домом для тисяч переселенців» от автора БюроUA - 4.9
Читайте также:

Комментарии Facebook

Поделитесь своим мнением

Последние новости Свежие статьи
2022 © БюроUA ǀ Все права защищены · Архив · При использовании материалов ссылка на сайт обязательна ·   Войти  · Дизайн IWORKS | Поддержка PAGEUP